«Нічого не встигла взяти: ні вдяганки, ні на смерть. Як я тепер вмирати буду?» Історії евакуйованих зі сходу України

ЛЬВІВ – Щодня близько 30 людей евакуюють на Львівщину з населених пунктів, які розташовані небезпечно близько до зони бойових дій. Евакуйованих розселяють по прихистках або ж вони їдуть за кордон.

За останні кілька тижнів число переселених українців з Донбасу зросло. Переважно це люди у важкому стані: з інвалідністю, літні, маломобільні, жінки з дітьми, психічними розладами.

Як відбувається евакуація? З яким страхом люди покидають рідні місця і чого найбільше бояться на новому місці? Вони розповіли Донбас Реалії (проєкту Радіо Свобода).

Щоденно волонтери на львівському вокзалі зустрічають два потяги, якими прибувають евакуйовані люди. В одному, який прибув із Запоріжжя, було 15 людей. Потрібно було три крісла колісних. А це означало, що люди у дуже важкому стані і їм потрібен супровід.

Подружжя з Костянтинівки

Ольга Віхоть прийшла зустріти сестру і її чоловіка ‒ Галину і Дмитра Якушевих з Костянтинівки Донецької області. Місто розташоване за 15 км від лінії фронту. Влада щоденно повідомляє про російські обстріли території громади з різних видів озброєнь. Та, попри небезпеку та обстріли, там ще проживають тисячі людей, хоч їх і закликають евакуюватись у більш безпечні регіони. Сестра Ольги Віхоть не хотіла з чоловіком покидати дім. Вони залишались там якомога довше. Їхня донька раніше виїхала з міста.

«Вони залишались так довго, бо мали доглядальниць. Обоє не ходять. Їм була потрібна медична допомога. Але так склалося, що з війною запустили здоров’я і не попіклувались, і дійшли до критичного стану. Тому не наважувались виїжджати у такому стані. А ми не могли доїхати, бо місто закрите. Тепер сестра через проблеми з суглобом не ходить, її чоловік став незрячий. Допоки біля них були опікуни з соціальної служби, то вони залишались. Відмовлялись їхати, бо мали дах над головою. А коли прилетіло в їхній будинок, вибило вікна, двері, то вже не було куди подітись. Ми розуміємо жінок, які доглядали, що їм слід своє життя берегти і теж виїжджати. Ми бували у Костянтинівці, сестра сюди приїжджала», ‒ розповідає Ольга Віхоть, виглядаючи потяг.

Галину та Дмитра Якушевих з будинку вивозили поліцейські спершу в Дружківку, потім у Павлоград, де вони провели одну ніч і вже далі волонтери довезли до потяга і посадили у вагон.

У Львові вже львівські волонтери допомогли у кріслах колісних добратись до транспорту. Люди були розгублені, зі собою мали обмаль речей. Все їхнє минуле життя залишилось у споминах і кількох торбинах. Вони просто мовчазно і розгублено сиділи у кріслах, повністю поклавшись на допомогу інших. Це старше подружжя рідні повезли у медичний центр, бо обом потрібне обстеження і лікування. А вже далі ними опікуватиметься донька і допомагатимуть родичі.

Чотири покоління з Софіївки

З іншого вагона вийшла велика родина ‒ чотири покоління ‒ з Софіївки Дружківської громади на Донеччині: Алла і Федір Маслюченки, їхня донька Ірина Костенко, внучка Світлана Сєргеєва і троє малих правнуків.

Ця сім’я спершу переїхала у Дружківку, бо внаслідок російського обстрілу втратила житло у Софіївці. Протягом двох місяців орендувала помешкання. Але й у Дружківці стало дуже небезпечно і неспокійно, почалась примусова евакуація населення. І родина вирішила знову покинути місце, вдруге за час повномасштабної війни.

«Боюсь якоїсь невизначеності. Наш дім повністю розбомбили в Софіївці. Від нього нічого не залишилось. Лише одна піч і все. Жаль, скільки працювали, наживали, все погоріло. Дитині лиш візочок купили і два рази погуляли, і все…згорів. Люди нас у Дружківці пошкодували і дали речі. І там почалось те саме. Через малих правнуків вирішили їхати. Я знаю, що світ не без добрих людей. Думаю, що нас у біді не залишать з такими дітьми. Ми не винні, що таке сталося. Взагалі у нас 6 правнуків і ще мають приїхати. Залишились ще там і страшно за них. Від кожного удару трясло. Тільки вийшов із будинку, а вже гудуть над головою. Бачили, як влучило», ‒ розповідають, вийшовши з потяга, Алла і Федір Маслюченки.

Алла Маслюченко, евакуйована з Дружківки

Їхня онучка Світлана Сергеєва додає:

«За дітей переживаю, щоб все було добре, щоб ночами спали спокійно. Нам головне, щоб дітям було спокійно, щоб вони не кидались.

Стріляє, а діти дивляться і ховають голови. Ми переїхали в Дружківку – і кожен думає, а раптом припиниться. Провели дітей на дитячу площадку, а там вже висить».

Волонтери запитали, чи знають, куди їх везуть на тимчасове проживання. Виявилось, що про прихисток у Добромилі знають, бо їм надсилали відео. У цьому відремонтованому гуртожитку родині надали для проживання дві кімнати. Тут загальна кухня, їсти готують самостійно.

«Тут багато дітей, ото матимуть і наші з ким бігати. Спершу помитись, виспатись, заспокоїтись. А далі… буде далі…», ‒ говорять старші сім’ї.

Щодня у Львові на вокзалі волонтери зустрічають і супроводжують людей переважно з Добропілля, Дружківки, Херсону, Запоріжжя, маленьких міст і сіл Донеччини.

«Були люди з окупованих Олешок. Спершу жили в Дніпрі, потім зрозуміли, що там немає умов і приїхали сюди. Ми зранку дізнаємося, хто їде, чи є діти, чи є домашні улюбленці і шукаємо тоді місце проживання. Місяців два-три тому було затишшя, а зараз зросла кількість евакуйованих. Зараз їдуть ті, які втратили все, у важкому стані. Треба дати їм базові потреби людини – вода, їжа, гігієна, для дітей садок, школа», ‒ говорить Валентин Бордун, співзасновник ГО «Птаха України».

На новому місці в прихистку

«Емоційна евакуація» з Лиману

Найбільш складно евакуювати не лише людей із інвалідністю, але й самотніх літніх жінок і чоловіків. Історію евакуації 86-річної Лідії Цикунцової з Лиману переповідають десятки людей. Вона з чоловіком Леонідом вперто не покидала рідне село Невське Луганської області, яке було окуповане, потім деокуповане і сьогодні знову ‒ під російською окупацією. Їхні діти виїхали восени 2022 року, коли село було деокуповане, внучка три роки тому теж з донькою поїхала за кордон. Але літнє подружжя ніяк не хотіло бути тягарем для рідних, поки є дах над головою, вперто відмовлялись виїжджати, хоч рідні просили.

Лідія Цикунцова

Але у січні 2023 року в їхній будинок під час російського обстрілу було пряме влучання. Хату рознесло, нічого не вціліло, дивом Цикунцови вижили. Через удар жінка погано чує. Українські військові витягли подружжя з-під завалів і відвезли до сина у Лиман. Там вони й жили, попри небезпеку і далі не хотіли виїжджати до доньки, вірячи, що повернуться у рідне село. 30 липня цього року чоловік Лідії Цикунцової помер, і вона вирішила виїжджати.

«Хату розбили, воєнні прийшли, бігом-бігом забрали, нічого не встигла взяти: ні вдяганки, ні те, що на смерть. Як я тепер вмирати буду?». У Лимані вже все побито. У ту війну (Другу світову – ред.) так не стріляли, голодно було, їли жолуді й крейду, а хата вціліла, а тут розбомбило все, мене по голові вдарило цеглиною, то я тепер недочуваю, а діда ‒ балкою. 4 дні тому поховали. Візьми ось булочку, пом’янеш мого діда», ‒ так 86-річна Лідія Цикунцова розповіла про себе у вагоні жінці, теж переселенці Людмилі Зіневич, яка допомогла їй у дорозі.

Історія евакуації 86-річної Лідії Цикунцової з Лиману – це історія про чуйність і любов людей, які самі ризикують, рятуючи інших, каже онука жінки Тетяна Ремпель. Її бабуся чекала на поліцейський евакуаційний загін Донецької області «Білий янгол», сидячи на перевернутому відрі біля паркану…

«Дідусь вперто не хотів їхати, бо це його земля і він вірив, що повернеться додому в Невське. Бабуся все життя була поруч і до останнього його доглядала. І лише після його смерті поїхала до моєї мами. Вперше в житті, вона не бачить і погано чує, подорожувала потягом. Я дуже вдячна волонтерам, поліцейським загону «Білий янгол», які змогли бабусю вивезти. У потязі їй допомогла переселенка Людмила Зіневич. Я побачила, що ця жінка про бабусю написала пост і так її знайшла, щоб подякувати за допомогу. Евакуація рятує життя. Моя бабуся на 86-му році мала бажання просто врятуватися, бо розуміла, що в Лимані може бути окупація», ‒ говорить Тетяна Ремпель.

Літня жінка вже в Івано-Франківську і нею опікується донька, батьки Тетяни Ремпель, які з інвалідністю і тато після поранення був оперований.

«Скільки евакуюю людей, але такої емоційної евакуації у мене ще не було», ‒ ці слова Тетяні Ремпель сказала волонтерка загону швидкого реагування у Донецькій області, начальниця відділу освіти, культури, сім’ї, молоді та спорту Миколаївської міськради Краматорського району Донецької області Людмила Бутко, коли бабусю посадили у потяг.

Відмови від евакуації

Зараз з багатьох населених пунктів, зокрема Добропілля, Костянтинівки, Дружківки, Лиману, через російські обстріли проводиться примусова евакуація людей. Багато хто раніше і тепер не хоче виїжджати. Причини відмови здебільшого однакові: є поки дах над головою, якась робота, літні люди не хочуть бути тягарем для дітей чи онуків. Але, кажуть є й проросійськи налаштовані, кому нема різниці, бояться «западенців»українською «західняків» – так в народі називають жителів заходу України.

«З Лиманської громади вивозили чоловіка років 80. Нам його привезли з двома пакуночками, як було і з бабусею Тетяни Ремпель. Він їде дорогою і каже: «Як у нас все ж таки гарно!». Ми йому говоримо, а чого ж ви так довго сиділи, коли така небезпека. Чого? Сидів у підвалі, і це його тримало, його хата. Після чергового обстрілу вийшов з підвалу, глянув, а хати нема. «Мене вже тут нічого не тримає, я зібрався і поїхав», ‒ відповів. Його донька забрала за кордон. Переважно людей тут тримають хати, а в кого є робота.

12 серпня була масова евакуація. Люди в один момент позбулися всього. Просто сказали: «Нам тут немає що робити і поїдемо з тим, що є». Розпач у людей. Ми евакуйовували маломобільних людей, і вони через тиждень на новому місці вмирали. У них важко відбувалася адаптація. Це стрес. Хтось пережив окупацію і деокупацію, а коли втратив житло, то це найстрашніше було. Дуже багато дідусів і бабусь діти лишили напризволяще. Таких багато, і мені це незрозуміло, як можна покинути своїх батьків», ‒ каже Людмила Бутко.

Загін швидкого реагування у Донецькі області – це структурний підрозділ Товариства Червоного Хреста України і один з кількох, який щоденного на п’яти транспортних засобах евакуює людей з Білицького, Добропілля Лиману, Костянтинівки, Дружківки, Краматорська, Слов’янська.

«Минулого місяця наш загін евакуював понад 150 людей. Багато з них лежачі. Ми співпрацюємо з загоном евакуаційної групи поліції Донецької області «Білий янгол». Вони вивозять з тих місць, де ми не можемо заїхати і не маємо права. Вивозять у більш-менш безпечне місце, і ми цих людей підхоплюємо. Веземо на Павлоград, там прихисток, де реєструють евакуйованих і надаємо їм допомогу. Потім розподіляємо, залежно від того, куди вони хочуть їхати, де є вільні місця», ‒ говорить Людмила Бутко.

За останні дні щоденно три екіпажі вивозять 20 осіб. Найбільше заявок на виїзд люди подають із міста Білицьке. Здебільшого виїжджають жінки з дітьми, багатодітні сім’ї, люди з інвалідністю, маломобільні.

Людмила Бутко працює на державній посаді і водночас волонтеркою, як і її чоловік. Сина вони вивезли з батьками, а самі працюють і допомагають врятувати життя іншим.

«Допоки дозволяє ситуація і допоки ми тут потрібні з чоловіком, залишаємося тут. Працюємо і сподіваємось, що тут залишимось, маємо таку віру. Мене не покидає одна думка, чому батьки не вивозять з цієї території дітей. Я не можу сказати, що в мене не постраждала психіка, тому що я щоденно живу з острахом, щоб не прилетіло. А психіка дітей набагато чутливіша, і тому для мене це питання, чому дітей не вивозять. На цих дітей страшно дивитися, коли садиш їх у машину, вони видихають, страх відходить. А що батьки? Це розповсюджена практика ‒ тут дім кому треба, за що житиму, коли поїду», ‒ розповідає Людмила Бутко.

За її словами, поведінка дітей, які щоденно перебувають під обстрілами, у страху, у стресі, змінена. Вони лякаються кожного звуку. І додає: постійне перебування у стресі впливає на навчання, поведінку психічне і фізичне здоров’я дитини.

«Навіщо травмувати дітей і заставляти це переживати? Я не розумію батьків. Останнім часом у нас з’явилося багато дітей з розладами психіки. Формуємо інклюзивні класи і кількість дітей там збільшується. Тобто, діти психічно травмовані», ‒ каже Людмила Бутко.

Коли евакуйовані діти виходять з потяга у Львові, видно, що вони налякані і реагують на кожен звук. Потрібен час, щоб вони заспокоїлись, а щоби подолати стрес, то потрібні роки, кажуть фахівці.

«Ми приїхали через дітей, щоб вони були живі. А ми, ми все втратили, що нажили. Нічого… Це все немає значення. Ми всі живі», ‒ говорили літні люди, ідучи на вокзалі за своїми валізами, які тягли волонтери, а минуле життя залишалось позаду…